ЗДУ́ШЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до здуши́ти. Все частіше попадалось велике каміння, що далі, на самім вершку, творило хаос поламаних скель, списаних лишаями, здушених у гадючих обіймах корінням смерек (Коцюб., II, 1955, 308); Я падаю од реготу. Я натикаюся на чиєсь ліжко й сідаю, здушений нервовими спазмами (Кол., На фронті.., 1959, 45); Здушене хмарами, ще більше тепліло повітря (Ле, Наливайко, 1957, 269).
2. у знач. прикм., перен. Стиснутий, пригнічений. Щоб розмовою заглушити в собі голос здушеного серця, спитав: — Чим можу служити? (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 65).
3. у знач. прикм., перен. Приглушений, ослаблений (про голос, звук і т. ін.). У темряві було чути здушений сміх (Н.-Лев., II, 1956, 101); Він навіть пробував щось говорити хриплим та здушеним голосом (Коцюб., II, 1955, 179); Від її здушеного шепоту у Бараха тривожно забігали очі (Панч, В дорозі, 1959, 69); // Прихований, затамований. Прикусивши губу, несучи в собі здушений крик, вона тихо вийшла з кімнати (Жур., Даша, 1961, 28); В голосі її чулася здушена образа (Гончар, Новели, 1954, 98).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 552.