ЗДІ́БНИЙ, а, е.
1. Який має природні здібності; обдарований, талановитий. Мартович був надзвичайно здібний і дома ніколи не вчився (Стеф., П, 1953, 22); [Марія:] Катерина — дуже здібний хірург, її так усі люблять (Корн., II, 1955, 289); Хлопчик був здібний, але запальний і задиркуватий (Тулуб, Людолови, І, 1957, 316).
2. з інфін. і до чого. Який може або вміє щось робити, придатний до чогось.— Та як ви можете вважати мене здібним до такої гидоти? (Хотк., I, 1966, 172); Тим часом дививсь я по людях, кого б послати з книжкою, і мушу тобі сказати, що не знайшов нікого здібного (Барв., Опов.., 1902, 162).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 538.