ЗДІ́БНІСТЬ, ності, ж.
1. перев. мн. Природний нахил до чого-небудь; обдарування, талант. Старший син не проявляє ніяких здібностей, мабуть, учитися не зможе (Март., Тв., 1954, 322); У шкільні роки О. Гаврилюк виявив здібності до малювання, ліплення, різьби, музики і віршування (Іст. укр. літ., II, 1956, 611); «Вони генії,— думав Вакуленко,— а в мене чи є хоч маленька здібність?» (Ткач, Моряки, 1948, 91).
2. з інфін. Властивість, особливість, що виявляється в умінні робити, здійснювати що-небудь. Володимир Ілліч мав чудову здібність швидко підмічати все нове (Ком. Укр., 4, 1960, 59); Вона справді мала якусь особливу здібність угадувати по людях незвичайні настрої (Ле, Її кар’єра, 1947, 6); Гості і господар, мабуть, уже були певні його здібностей поїсти все (Досв., Вибр., 1959, 265).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 538.