ЗЕЛЕНІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок.
1. тільки 3 ос. Набувати зеленого кольору, ставати зеленим. Посходила тая рута, В гаї зеленіє (Шевч., II, 1953, 155); Трава надворі вже потроху зеленіє (Тют., Вир, 1964, 134); Весною на полях зеленіли сходи, восени достигав урожай (Донч., IV, 1957, 273); // Покриватися зеленню, рослинністю. Тут [в Ялті ] на осінь гори починають зеленіти, бо сонце вже не так їх випалює (Л. Укр., V, 1956, 199).
◊ В оча́х зелені́ло (зелені́є), безос. див. о́ко.
2. тільки 3 ос. Виділятися зеленим кольором з-поміж чого-небудь, на чомусь. Родючий баштан жовтіє динями, зеленіє кавунами (Вовчок, І, 1955, 309); На взгір’ї по косогорах червоніла та зеленіла покрівля невеликих домів, неначе приліплених до гори (Н.-Лев., II, 1956, 381); Плями тютюну зеленіли на тлі сірого каміння, як здорові лишаї (Коцюб., І, 1955, 284); В руках у діда зеленіє чимала гранчаста пляшка з медом (Стельмах, І, 1962, 20); // безос. Кликнули нас до покоїв. Увійшли. Аж в очах нам замигтіло: і зеленіє, і червоніє, і біліє, і синіє… чого там нема! (Вовчок, І, 1955, 75); // Бути зеленим, у зелені. Дарма верба, що груш нема,— аби зеленіла! (Укр.. присл.., 1955, 206); Над Стриєм усе літо зеленіли Хомашині луки (Чорн., Визвол. земля, 1959, 79); Зеленів густий і безсмертний, навіть у снігу, плющ (Кучер, Чорноморці, 1956, 359).
3. розм. Ставати блідим від недуги, страху, злості і т. ін. [Мотря:] Надивилися вволю одно другому в вічі? Ще хтось дивився та аж зеленів!.. (Кроп., II, 1958, 26); Пан Жолкєвський жовтів і зеленів від злості, читавши того другого листа (Ле, Наливайко, 1957, 190).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 554.