ЗЛО́ЧИН, у, ч.
1. Суспільно небезпечна дія (або бездіяльність), що чинить, заподіює зло людям. Батько піднімає рушницю. Секунда, і станеться злочин. Дівчина кидається до батька і повисає на зброї з криком: — Батьку… бога ради! (Довж., І, 1958, 118); Тяжкий злочин — убивство (Стельмах, II, 1962, 300).
2. Неприпустимий, ганебний вчинок. Дітлахи, які стрілися йому по дорозі,— вони саме різали ножичками кору на каштані й кинулися вчасно навтіки, —були вражені тим, що Василь не звернув уваги на їхній злочин (Ю. Янов., II, 1954, 98); — Юхиме Аркадійовичу, відпустіть хлопчика, він уже зрозумів, що зробив маленький злочин, і йому дуже соромно (Сміл., Сашко, 1954, 6); // Неправильна, шкідлива поведінка. Поезія жити не може на смітнику, а без неї жити — злочин (Коцюб., II, 1955, 304); Поете, любити свій край не є злочин, коли це для всіх! (Тич., І, 1957, 55).
◊ На мі́сці зло́чину спійма́ти (злови́ти, заста́ти і т. ін.) див. мі́сце.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 605.