ЗЛЯКА́ТИ і рідко ІЗЛЯКА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех. Викликати ляк, страх; перелякати. Йде Ярема, Залізняк гукає: — Чуєш, хлопче! ходи сюди! Не бійсь, не злякаю (Шевч., І, 1963, 110); Що з твоїми очима? Напиши по правді, бо вже все одно більш, ніж тепер, не злякаєш, я й так боюся (Л. Укр., V, 1956, 378); — За війну, мамо, я через таке пекло пройшов, що трудно вже мене тепер чимось злякати (Головко, II, 1957, 577); // Примусити здригнутися від несподіванки. — Свириде Яковлевичу, це я,— шепоче в темряві Марійка Бондар, щоб часом не злякати чоловіка (Стельмах, II, 1962, 24); Ступала [Оленка] причаєно, мов боялася когось ізлякати (Кучер, Трудна любов, 1960, 212); // Стривожити, порушити. Настала тиша, як у вусі. Це зразу злякав ту журливу тишу нестямний крик, божевільний лемент… (Мирний, І, 1954, 52); // Сполохавши, примусити полетіти (перев. комах, птахів). Тихо в лісі: повітря не дихне, ніщо не шеберхне, жадна рослинка не схилиться, не злякає маленької комашки (Коцюб., І, 1955, 35); Постарілий колгоспний бригадир Опанас ні-ні та й заридає в клуні уночі за своїм любимим сином, шапкою затуляючи ридання, щоб не злякати солов’я на вишні (Довж., І, 1958, 95).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 608.