ЗМИ́ТИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до зми́ти. З задоволенням я милю й шкребу собі голову, вода стає чорною од бруду, вонючою од змитого поту (Кол., На фронті.., 1959, 128); Благословенні ви, сліди, Не змиті вічності дощами, Мандрівника Сковороди (Рильський, II, 1960, 191); Марне благання! Підхоплений бурею, хвилею змитий, Не спам’ятавшися, мчить він назустріч загибелі власній (Зеров, Вибр., 1966, 200); // у знач. прикм. Особливу увагу слід приділити.. поліпшенню змитих грунтів, а також використанню боліт і надмірно зволожених земель (Колг. Укр., 3, 1961, 5).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 620.