ЗМІЇ́НИЙ, а, е.
1. Прикм. до змія́ і змій. На тім острові в горі повикопувані глибокі і великі печери, у котрих, розказують люди, колись, ще за Владимира святого, ховався змій; з того часу і острів той прозивається зміїним (Стор., І, 1957, 391); Дорожче від золота ціниться зміїна отрута (Веч. Київ, 14.III 1967, 3); Змія підслухала, як мати кликала Телесика, прийшла до берега та давай гукать товстим голосом.. А він чує та й каже: — То ж не голос матінки, то зміїна річ (Тич., І, 1957, 151); В цьому чужому місті, серед цього зміїного кубла знайшлася бодай одна щира, прихильна до мене душа (Вільде, Ті з Ковальської, 1947, 56).
2. перен. Злий, підступний, ворожий. — Тяжко, брате, Людей на старість розпізнати А ще гірше ззамолоду Гадину кохати. Очарує зміїними Карими очима… (Шевч., II, 1953, 51); [Хмельницький:] В кривавій січі, в боях нерівних я пізнавав підступи зміїні і лукавство ворогів (Корн., І, 1955, 270).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 620.