ЗНУ́ДЖЕНИЙ, а, е, розм.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до зну́ди́ти 1. Змордований вічною блуканиною, знуджений полохливістю всього живучого.., шкандибає по курній дорозі Хо, підпираючись довгим костуром (Коцюб., І, 1955, 172); Андрійко збудився. Це кінь, стомлений, знесилений та знуджений довгим стоянням, щипнув його зубами за коліно (Оп., Іду.., 1958, 663).
2. у знач. прикм. Який знудився. Знуджене серце; // Який виражає нудьгу. — Третя година,— сказала вона знудженим голосом.— Як поволі той час іде! (Фр., V, 1951, 419).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 672.