ЗОБИ́ДЖЕНИЙ, ЗОБИ́ЖЕНИЙ, а, е, розм.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до зоби́дити. Наче хто за серце стисне Палажку, а жалітись ні на що.. Не зобижена (Барв., Опов.., 1902, 140); // у знач. прикм. Гордовитість, зобиджене самолюбство, кривда в час любові, — все це б збурило його душу до самого дна (Н.-Лев., IV, 1956, 267).
2. у знач. прикм. Який зобидився, образився. Євдокимові одразу стає тоскно на душі.. Зобижений, він виходить з гурту (Стельмах, І, 1962, 363).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 674.