ЗО́КОЛА, присл., розм.
1. Те саме, що зо́вні. Шпарують жінки сарай зокола, деякі з землі, інші з кобильниці (Головко, І, 1957, 355); Під захистом дерев-велетнів причаїлася руїна якогось куреня.. Боязко зазирали [хлопці] всередину, обходили зокола (Ле, Клен. лист, 1960, 89); Вона дозналася сама добре, що свекор тілько зокола такий грізний, суворий, а що серце у його, як у матері (Мирний, І, 1954, 220); Якусь мить Коля ще дослухався до звуків зокола — знадвору (Смолич, Реве та стогне.., 1960, 258).
2. розм. Навколо, навкруги. Хтось крикнув: — Пали! — І тріскіт розлігся зокола (Стар., Поет. тв., 1958, 225); // Трохи віддалеки. Цар годує сокола, А цариця дятла, а шуліка і сорока зокола сидять (Перв., І, 1958, 285).
3. перен. Непрямо, натяками; здалеку. Ззиралися панійки, зокола заводили річ про всякі нещастя, які бувають од горілки та нічних гулянок (Дн. Чайка, Тв., 1960, 96).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 679.