ЗОЛОТУ́ХА, и, ж., розм.
1. Застарілий термін, яким позначали прояви діатезу, що поєднується з туберкульозним ураженням шкіри, очей та лімфатичних вузлів (перев. у дітей). В дитячім зрості я часто хворів, у мене була невигоєна золотуха (Збірник про Кроп., 1955, 27); Його шия обмотана великою картатою хусткою, а вуха заткнуті ватою — старий хворів на золотуху (Чаб., Балкан. весна, 1960, 292).
2. бот., діал. Золотушник.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 683.