ЗРУБ, у, ч.
1. у сполуч. з прийм. на. Дія за знач. зруба́ти. — На зруб я продала Троянцям ..Дубків і сосен строїть флот (Котл., І, 1952, 218); Польські пани, наче прочуваючи, що їм недовго панувати, продали цей прекрасний ліс на зруб (Гжицький, Вел. надії, 1963, 39).
2. Місце, по якому було зрубано або розрубано дерево. В землянках було тепло, затишно, пахло ароматною смолою, що, як сльоза, виступала на зрубах дерева (Шер., В партиз. загонах, 1947, 65).
3. Місце, де був вирубаний ліс. Давніше тут стояв великий сосновий ліс, але.. пани вирубали його так чисто і раціонально, що зруб висох і з-під здертого дерна виступив рідкий пісок (Фр., VII, 1951, 319); Наступило літо.. На зрубі за селом рясніло від суниць (Вільде, Повнол. діти, 1960, 276); Колись тут був густий ліс, он який зруб довкола. А тепер все пні та пні (Дмит., Обпалені.., 1962, 198).
4. Спосіб зведення стін будинків або споруд з колод чи брусів, які укладають горизонтальними рядами, а в кутах і місцях перетинання з’єднують врубками. Від Києва до Новгорода Великого дерев’яний зруб широко вживався для будування житла, господарських, культових та досить складних оборонних споруд (Дерев. зодч. Укр., 1949, 5); Тихими вулицями юрмилися дерев’яні, у зруб, хати (Земляк, Гнівний Стратіон, 1960, 226); // Будь-яка споруда, побудована таким способом. Косінський з Ничипором оглядали п’ятківські фортеці. Високі земляні вали в дубових зрубах, а за ними — глибокі, непролазні сніги в ровах (Ле, Наливайко, 1957, 77); Дотовпившись, нарешті, до дерев’яного цебра, що стояв на зрубі колодязя, Духнович напився свіжої холодної води і ніби поздоровшав одразу (Гончар, Людина.., 1960, 158); Будинок ставлять теслярі — дубовий роблять зруб (Забіла, Одна сім’я, 1950, 79); Врозтіч по схилах чорніли селянські зруби (Рибак, Час.., 1960, 357).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 717.