КА́ПИЦЯ, і, ж. Ремінь, що зв’язує бияк із ціпилном. Коли молотила — ціп їй батько давав окремий: бич із вареного вишневого дерева, капиця з найміцнішої шкіри (Ю. Янов., Мир, 1956, 147); — Коли порветься капиця, то як би ви не крутилися, а підете до Матвія, бо такого доброго шкураття, як у його шорні, ви й весь повіт обійдіть, то не знайдете (Тют., Вир, 1964, 286); * У порівн. Оддув губи, як капиці (Номис, 1864, № 3367).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 93.