КА́РЦЕР, у, ч. Приміщення (звичайно без світла) у в’язниці (до революції також у навчальному закладі) для тимчасового одиночного ув’язнення осіб, винних або звинувачених у чомусь. [Начальник сторожі:] Сього замкніте у карцер на ніч (Л. Укр., II, 1951, 434); Сьогодні на прогулянці він образив начальника, якого ненавиділа вся тюрма, і тепер мусив іти до карцеру (Вас., І, 1959, 71); За надмірне захоплення літературою — читання книжок під час уроків — він [О. Маковей] терпів навіть покарання — сидів у шкільному карцері (Жовт., 2, 1956, 79).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 113.