КВОЛІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок.
1. Ставати кволим (у 1-3 знач.), слабим. Добре відомо, що чим більше ізолюється людина від сонця, тим і більше кволіє вона (Смолич, Прекр. катастр., 1956, 391); * Образно. Дзвони й мелодії великого посту виснажуються, кволіють і ледве рухають крильцями звуків (Ю. Янов., І, 1958, 187).
2. розм. Те саме, що незду́жати; хворіти, слабувати. Солоха довго-довго кволіла, боліла, та таки вичуняла (Мирний, І, 1954, 53); Буде спати — не плакати, буде рости — не боліти, на серденько не кволіти (Сл. Гр.).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 138.