КЕРУ́НОК, нку, ч., рідко. Те саме, що на́прям 1. Кожної миті сплав наш мусив міняти керунок (Мур., Бук. повість, 1959, 32); Великими стрибками побіг [Денис] озиминою в тому керунку, де впала птиця (Тют., Вир, 1964, 139).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 144.