КИБИ́ТКА, и, ж.
1. Критий візок у кочових народів; халабуда. А чутка й досі ще жива, Що лісу тут стояла сила, Ще і тоді, як татарва У нас з кибитками ходила (Щог., Поезії, 1958, 359); У чорнім кожушку, в ухатій шапці хлопчик гостроокий Із батьком рушив у морозну путь, В оббитій повстю тулячись кибитці (Рильський, І, 1956, 364); Живуть вони [скіфи] в кибитках, з яких найменші бувають чотириколісні, а інші — шестиколісні (Нариси стар. іст. УРСР, 1957, 138).
2. Легке переносне житло в кочових народів; юрта.
3. У середньоазіатських народів — невелика хатина з вальків глини або цегли-сирцю. З Макшеєвим жив Шевченко в одній кибитці й у Раїмі (Життя і тв. Т. Г. Шевченка, 1959, 270); Коли ми прийшли до її кибитки (так у Таджикистані називають просту хату), вона почастувала нас пшеничними коржами та урюком (Літ. Укр., 25.V 1962, 3).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 145.