КИВО́К, вка́, ч.
1. Нахилення голови на знак вітання, згоди тощо. Він привітав Дороша кивком голови (Тют., Вир, 1964, 196); Юнга кивком голови дав згоду (Трубл., Лахтак, 1953, 112).
2. Одноразовий рух головою, рукою, пальцем, яким кличуть когось або вказують на когось, щось. Кличе [вершник] кивком руки хлопця з кухлем (Л. Укр., II, 1951, 511); Вона мовчки кивком голови вказала Глущукам на голу лаву (Чорн., Визвол. земля, 1959, 31).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 146.