КЛА́ПОТЬ, птя, ч.
1. Невелика, незначна частина якоїсь поверхні (поля, лісу тощо). Улас знайшов супряжичів, спрягався з ними й орав клапоть поля наспіл у сусіда (Н.-Лев., III, 1956, 355); Вдумливими очима він оглянув сумнеє поле, де сіріли недоорані клапті стерні (Вас., І, 1959, 100); Пекельний шквал гарматного вогню з лісу здвигнув землю на цьому вузькому клапті оборони (Ле, Право.., 1957, 192).
2. Відрізана або відірвана частина тканини, шкіри, паперу тощо; обривок, шматок. Тикоцинський поклав на стіл перед королем клапоть полотна (Вітч., 4, 1947, 77); Клапті афіші тріпотіли, виривалися з рук, щоб умчати за вітром (Ільч., Серце жде, 1939, 236); — Буде, дівчатонька, чим згадати молодість: ходиш в одній сорочці, поки з хребта по клаптях не спаде (Стельмах, Хліб.., 1959, 283); // Клубок, пасмо хмари, туману тощо. Соломія глянула на небо. Поміж очеретяною кунею, що тихо гойдалася вгорі, виднівся клапоть сірих олив’яних хмар (Коцюб., І, 1955, 359); Над річкою ще клубочились рвані, рожево-бузкові клапті вранішнього туману (Коз., Сальвія, 1959, 231); // Жмут сіна, соломи тощо. Кожний хотів мати, до спання хоч клапоть соломи (Кобр., Вибр., 1954, 126); На дорозі знайшли клапоть свіжого, запашного сіна (Є. Кравч., Квіти.., 1959, 18).
3. перен., рідко. Уривок розмови, пісні тощо. Чутке вухо лісовика впіймало клапті тихої розмови (Стельмах, Над Черемошем.., 1952, 107).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 173.