КЛОНИ́ТИСЯ, клоню́ся, кло́нишся, недок.
1. Те саме, що нагина́тися; нахилятися, схилятися. Клонилась мати при дорозі, Простягши руку в далечінь. Де на дощі і на морозі Іржав синовній вірний кінь (Рильський, II, 1960, 259); Квіти білі на південнім схилі Клоняться, стебло прив’яле гнуть (Дор., Серед степу… 1952, 83); // на кого — що, до кого — чого. Схиляючись головою, обличчям, притулятися до кого-, чого-небудь. Червоне лице його.. роздалося ушир, полилося потом, голова дальше і дальше важчала, клонилася на груди (Мирний, І, 1954, 196); // кому, чому і перед ким — чим, перен. Коритися, підкорятися комусь, чомусь. Та хоч і як ти мучився в неволі, Хоч і якого лиха зазнавав, — Ти не коривсь і не клонивсь недолі, Не зневірявсь у боротьбі ніколи. Ні разу зброї з рук не випускав! (Вирган, В розп. літа, 1959, 23); // перед ким-чим, перен. Схиляючись, виявляти шану, повагу до кого-, чого-небудь, подяку за щось. Русалка Польова клониться низько перед Мавкою, дякуючи, і никне в житі (Л. Укр., III, 1952, 234); Проте й тепер, коли співучим ранком Я роздумам вечірнім оддаюсь,— Перед Мічуріним, перед Бербанком З глибокою пошаною клонюсь (Рильський, II, 1960, 70).
2. на що, до чого, перен. Наближатися, підходити до певної межі (просторової або часової). День клонився на вечір (Мирний, IV, 1955, 163); У кущах лежав молодий парубок.. Голову мав криту сорочкою.. і все тіло виставив на сонце, що вже клонилось до заходу (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 7).
3. до чого, перен. Набувати певного напрямку, спрямовуватися до чогось (про розмову, дії, вчинки тощо). Деякі поговірки клонилися навіть до того, що Солецькі дуже хотіли собі доктора на зятя (Кобр., Вибр., 1954, 97).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 187.