КЛО́ПІТ, поту, ч.
1. Неспокій, хвилювання, зумовлені чим-небудь; турбота, тривога. Пан писар був у клопоті: він сам гаразд не знав, чого хотять «доктори» (Коцюб., І, 1955, 194); За Вкраїну мою, чи то вдень, чи вночі. Мов серце сповнялось клопотом (Сам., І, 1958, 190); — Та нам це такий оце клопіт, що й вечеря не в вечерю; хлопець десь дівся (Вас., II, 1959, 351); // Труднощі, пов’язані з вихованням, доглядом кого-, чого-небудь. Малі діти — малий клопіт, а підростуть — буде великий (Укр.. присл.., 1955, 129); Не мала баба клопоту та купила порося (Укр.. присл.., 1955, 272); // Думка про справи, що турбують, хвилюють когось. Писати ж тоді, коли чоловік перевтомлений і має обтяжену клопотами голову, дуже трудно (Коцюб.. III, 1956, 293); Вибіг Денис із школи з повною головою клопоту (Коп., Подарунок, 1956, 6).
◊ Ма́ти кло́піт з ким-чим —— мати зайву турботу, неприємність, неспокій. [Люцій:] Я мав з ним клопіт! Та зате вже певен, що з ним заснула наша небезпека (Л. Укр., II, 1951, 415); На кло́піт чий — на шкоду, на біду комусь. Оповідання того [«Дорогою ціною»] на свій превеликий клопіт видав я власним коштом 500 примірників, а тепер не знаю, як би його збути (Коцюб., III, 1956, 223); Нароби́ти кло́поту кому — зробити неприємність комусь, принести неспокій, тривогу. [Молодиця:] Щоб уже він [чоловік], клятий, сам посатанів, як такого мені лиха та клопоту наробив! (Мирний, V, 1955, 131).
2. Заняття, справа, робота, пов’язані з труднощами щодо їх виконання, здійснення. В місті менше клопоту: нема там цього клопітливого сільського господарства, тих поганих волів, овець, свиней, курей, гусей (Н.-Лев., IV, 1956, 105); Коли б спочити хоч кілька місяців, залишити десь далеко свої щоденні клопоти й турботи — то може б чоловік що й зробив (Коцюб., III, 1956, 256); Батькові клопоту біля «Москвича» вистачило до пізньої ночі, ще зосталося й на ранок (Гончар, Тронка, 1963, 178); // Піклування про кого-, що-небудь. Йому [лейтенантові] належало взяти клопіт за всіх — за їхнє життя (Гончар, ЦІ, 1959, 142).
Без кло́поту — без труднощів, не докладаючи зусиль. Всякому своя доля: один рук не покладаючи працює, а другий його працю без клопоту поїдає! (Мирний, IV, 1955, 295); За кло́потами — будучи зайнятим різними справами, перебуваючи в турботах. За щоденними клопотами і роботою Докія не помітила, як Дмитро з напівпарубка парубком став (Стельмах, II, 1962, 326).
◊ Бра́ти (взя́ти) на се́бе кло́піт — створювати собі зайві ускладнення, братися за обтяжливу, марудну справу; Клопота́ти кло́потами див. клопота́ти.
3. Обтяжливий, неприємний обов’язок; тягар. А все ж паршиво зробив, що взяв дитину — чистий клопіт… (Коцюб., І, 1955, 440); Коли Усманові випадало готувати баню, він брався за цю марудну роботу без всякого ентузіазму: один клопіт, мовляв, нічого героїчного.. (Гончар, Маша.., 1959, 6).
Ще оди́н кло́піт спав з плече́й чиїх — хтось позбувся ще однієї обтяжливої справи тощо.
4. розм. Певна справа, ділова потреба. [Монтаньяр:] Долізеш вниз, а там вже клопіт мій, як переправити тебе ще й далі (Л. Укр., II, 1951, 178); 3 того боку шляху підійшов Сашко. І до Нагнибіди з якимось клопотом (Головко, І, 1957, 334); [Дід:] Учить [Марія], кажеш? Що ж, це буває, діло молоде… А в мене, бачиш, клопіт є до неї (Лев., Марія, 1953, 8).
А мені́ яки́й кло́піт? — а мені яке діло? а мені що? Не твій (його́ тощо) кло́піт — не твоя (його тощо) справа, це тебе (його тощо) не стосується
◊ Завдава́ти (завда́ти, задава́ти, зада́ти) кло́поту кому: а) хвилювати, тривожити когось. Утік [Баня].. Ми з чоловіком всю ніч не спали, хвилювалися: такого завдав нам клопоту (Логв., Давні рани, 1961, 57); б) створювати для когось труднощі Прости, коли задаю клопоту, я знаю, що ти не відмовиш помогти мені (Л. Укр., V, 1956, 196); А скільки клопоту завдає перекладачам граматичний рід (Рильський, III, 1956, 131); Не було́ кло́поту — уживається для вираження незадоволення або як відмова зробити послугу комусь тощо.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 187.