КЛЯ́КНУТИ, ну, неш, недок.
1. Дуже змерзши, ставати малорухомим, утрачати чутливість; дубіти. Холодно в хатині, Клякнемо — та й годі (Граб., І, 1959, 204); Важко було в перші роки вчителювати. В класах холод, чорнило замерзає, руки в дітей клякнуть, але на серці в учительки тепло (Кучер, Дорога.., 1958, 75); // Утрачати гнучкість. Вона почувала, як дубіє її тіло, як клякнуть м’язи, як у голові починає туманіти (Смолич, Прекр. катастр., 1956, 68); // Ставати твердим; холонути (про труп). Птахи, як і інші тварини, після смерті клякнуть, що заважає зніманню шкіри (Вигот. чучел.., 1956, 15).
2. розм. Не достигнувши, сохнути від суховію, спеки тощо (про рослини). Пшениця клякне.
КЛЯКНУ́ТИ див. кляка́ти.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 194.