КНИ́ЖНИК, а, ч.
1. Любитель і знавець книжок (у 1 знач.). Тут заявлявся.. круглий відмінник Боря Серга, оратор і книжник (Гончар, IV, 1960, 79); Серед учнів гімназії Іван мав славу книжника і поліглота (Кол., Терен.., 1959, 34).
2. ірон. Про людину, відірвану від життя, від середовища, яка має уявлення про них тільки з книжок. Люди не люблять книжників. Потрібне просте і розумне слово (Чаб., Катюша, 1960, 251).
3. заст. Учений, знавець церковних книг. Аж глядь, Межи равінами дитина, її хлоп’яточко, сидить і научає, неповинне. Як в світі жить, людей любить. За правду стать! за правду згинуть! Без правди горе! — Горе вам, Учителі архієреї! — І дивувались фарисеї І книжники його речам (Шевч., II, 1953, 320); Старці і книжники грізно накинулись Каменувати тебе [героїню оповідання М. Павлика] (Фр., X, 1954, 79); [Парвус:] Книжники й пани мов верховодять в громаді нашій, наче бог злюбив їх понад простолюд (Л. Укр., II, 1951, 409).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 197.