КОЗИРНУ́ТИ1, ну́, не́ш, док., карт., розм. Однокр. до козиря́ти1. Йому хочеться чимсь козирнути перед Васильком (Донч., V, 1957, 26); Треба віддати йому належне: умів так козирнути красивим слівцем, що воно одразу впливало (Минко, Моя Минківка, 1962, 92).
КОЗИРНУ́ТИ2, ну́, не́ш, док., розм. Однокр. до козиря́ти2. По-молодецькому злетівши з коня, він козирнув, дзенькнувши острогами (Ю. Янов., І, 1958, 144); Він [майор] вправно козирнув.. і відрапортував, що в штабі корпусу ніяких новин немає (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 44).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 212.