КО́ЗУБ, а, ч. Ручний кошик із лубу або лози. Як не гриб, то не лізь у козуб (Номис, 1864, № 9131); В майстерних козубах горіла найчистіша живиця (Фр., III, 1950, 137); В козубі торохкотіли ще зовсім зелені кислиці, лісові яблучка (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 472).
◊ Ко́зубом ста́ти — стати дуже твердим від морозу; задубіти (про мокрий одяг). Поки до санок дійшов [о. Гервасій], підрясник козубом став, аж до шкури прикипів (Свидн., Люборацькі, 1955, 68).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 213.