КО́РЧИТИ, чу, чиш, недок., перех.
1. також без додатка, перев. безос. Виникати, з’являтися (про корчі); судомити. — Так мені живіт болить, так болить, аж корчить… (Коцюб., І, 1955, 454); Хлопцям з голоду корчило шлунки, в очах літали зелені й жовті метелики (Мик., II, 1957, 413); Нестерпне ридання [Ганни] тіпає і корчить тіло (Коз., Сальвія, 1959, 111).
2. перен., розм., рідко. Удавати кого-небудь, прикидатися ким-небудь. Черниш спалахнув: — Товаришу сержант!..Що ви з себе Швейка корчите? (Гончар, І, 1954, 4).
◊ Ду́рня ко́рчити див. ду́рень.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 302.