КО́ХАНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до коха́ти 3. Звитий [вінок] з мирту дорогого, З щиро коханих квіток (Щог., Поезії, 1958, 349); // у знач. прикм. Далеко ясніло кохане та ніжне лице [панни], мармурові неробочі руки (Вас., І, 1959, 265).
КОХА́НИЙ, а, е.
1. Якого кохають. Йване мій, Іване, Друже мій коханий (Шевч., II, 1953, 132); Коли вмерла перша жінка, він сказав собі, що не ожениться, бо не знайде вже такої вірної та коханої дружини (Коцюб., І, 1955, 41); Йому, видно, хотілося зараз говорити і говорити про неї, далеку кохану дівчину (Гончар, III, 1959, 82).
2. у знач. ім. коха́ний, ного, ч.; коха́на, ної, ж. Той (та), кого кохають. [Мавка:] Заграй мені, коханий, у сопілку, нехай вона все лихо зачарує! (Л. Укр., III, 1952, 231); Ти мене, кохана, проведеш до поля (Рильський, І, 1956, 33).
3. Якого люблять. Думаю собі: «Як-то тепереньки небожата мої кохані? Чи згадують мене?» (Воячок, І, 1955, 10); «Для нас у ріднім краю навіть дим солодкий та коханий…» (Л. Укр., І, 1951, 234); Як тебе та не любити, мій коханий край! (Сос., Зел. світ, 1949, 19).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 313.