КРІПА́ЦТВО, а, с.
1. Система суспільних відносин у добу феодалізму, за якою поміщик мав право на особу, працю й майно підлеглих йому селян-кріпаків; кріпосне право. [Іван:] У однім селі та жив собі заможний чоловік, ще за кріпацтва (Крон., І, 1958, 83); Їх не обділила доля тією глибинною селянською чистотою, яку не зміг розсікти.. батіг кріпацтва (Стельмах, І, 1962, 130); // Суспільне становище селян, що перебували в цих відносинах, пов’язане з тяжкими умовами життя. Такий-то виходився хороший, моторний, і не пізнати його, що в гіркому кріпацтві зріс (Вовчок, І, 1955, 22); Не зазнали [підліщани] й кріпацтва (Крот., Сини.., 1948, 13).
2. іст. Збірн. до кріпа́к1. Жили вони [пани] в селі Одраді, де близько й полупанка не було — саме кріпацтво… (Мирний, IV, 1955, 222); Лише з вуст простого народу, кріпацтва, доходило до мого слуху співчуття (Минуле укр. театру, 1953, 19).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 357.