КУДИ́СЬ, присл.
1. У невизначеному напрямі; невідомо куди. А дні тим часом йшли кудись, І круг тебе давно не стало Багато з того, що колись Жило, росло і розцвітало… (Щог., Поезії, 1958, 226); Дівчина зажуреними очима задумано дивилася кудись (Головко, І, 1957, 108); Життя кудись іде, хвилюється, як море (Рильський, І, 1960, 114); // Байдуже куди. Приємно було.. підставляти лице під сонце і вітер і йти кудись без цілі (Коцюб., II, 1955, 210).
2. У певне (невідоме для мовця) місце. І запалить — не запалила [Синиця моря], А тільки слави наробила Та з сорому й сховалася кудись (Гл., Вибр., 1951, 38); [Олекса:] А де ж се мати? [Мар’яна:] Вони незабаром вернуться — на часиночку пішли кудись (Вас., III, 1960, 46); — Не женіть мене звідси в санвзвод.. Тут усі наші… А там вилікують і потім зашлють кудись… (Гончар, III, 1959, 43).
Кудись-і́нде — у яке-небудь інше місце. — А німці в вас є? — Були, а це тижнів зо два як нема. Пооб’їдали нас, пообпивали, та й побралися кудись-інде,— каже білява [жінка] (Вирган, В розп. літа, 1959, 267).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 384.