КУМА́, и́, ж.; мн. куми.
1. Хрещена мати по відношенню до батьків хрещеника і до хрещеного батька; мати дитини по відношенню до хрещеного батька і хрещеної матері. — Я знаю її, вона кума моя (Мирний, III, 1954, 145); У нас тепер в гостях Марія Михайлівна, вона ж була і за куму (Л. Укр., V, 1956, 7); — Тамо, глаголю вам, у кожній шостій хаті у мене — кум, і через кожну хату — кума (Баш, На землі.., 1957, 60).
2. заст. Приятелька (у звертанні). Прокинься, кумо, пробудись Та кругом себе подивись (Шевч., II, 1953, 368).
3. нар.-поет. Епітет лисиці в казках, байках. Прокракала, роззява, огляділась — Чортма куми і снідання нема… (Гл., Вибр., 1951, 90).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 397.