КУМА́СЯ, і, ж.
1. Пестл. до кума́. — Ну, і згляньтеся, людонькове [любоньки], скільки ті шельми наробили мені шкоди! — бідкався господар, перериваючи безцільні падькання [бідкання] кумів і кумась (Фр., VI, 1951, 146); В його шестеро ж дітей, в його шість кумів, шість кумась (Вишня, І, 1956, 102); А ти, кумасю, спала, спала, Пишалася, та дівувала. Та ждала, ждала жениха (Шевч., II, 1963, 417).
2. перен., зневажл. Про жінку, яка розносить плітки. Кумасі плескали язиками, аж одляски по всіх улицях пішли (Гр., II, 1963, 395); — Ну, а в любові щось він тямить чи теж глухуватий? — випитували безсоромні кумасі, в яких про людське око на губах ворушилася святість церкви, а з кимсь наодинці — безстидство корчми (Стельмах, І, 1962, 166).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 397.