КУНИ́ЦЯ, і, ж.
1. Дрібна хижа тварина родини куницевих з цінним пушистим хутром. Раз над ранок чує тітка: щось так стогне під дверми! Що се? чоловік, чи кітка, чи куниця між курми? (Мак., Вибр., 1954, 410); Найстрашніший для неї [білки] ворог — куниця. Хижа звірина, що й по деревах лазить і в вузеньке дупло прослизне (Коп., Як вони.., 1961,105); // Хутро цієї тварини. Згодом інший, місцевий купець майже силоміць упхав йому пальто, підбите куницями (Вільде, Сестри.., 1958, 55).
2. перен., нар.-поет. Наречена. Постукали і раз, і вдруге, і утретє, і ввійшли старости, і подали хліб, і говорили старости законні речі про куницю, як і поперед сього було (Кв.-Осн., II, 1956, 71); Вони ж, старости, так доладна говорять: — Звір наш та пішов у двір ваш, а з двору у хату та й сів у кімнату, тут мусимо його піймати. Тут сховалася наша куниця (Ів., Тарас, шляхи, 1954, 27).
3. іст. Плата князеві, поміщикові тощо за шлюб. Стануть розказувати, ..як ніхто ні женився, ні заміж не йшов, не заплативши куниці… (Мирний, II, 1954, 86); — Скрізь немає добра, бо панів багато,— сказала Катерина. — А певне, що так, приміром, наш сотник, прийдеш до нього з проханням, поклін клади, аж два червоних, та ще й курку, та ще й качку, а весільну куницю, аж п’ять злотих (Панч, III, 1956, 169).
4. іст. Грошова одиниця. Захар Беркут, прийшовши до нього, обіцяв йому десять куниць плати, щоб навчив його своєї примови (Фр., VI, 1951, 35).
5. рідко. Волоть очерету. По той бік очерет стояв чорною стіною, стиха похитуючи червонуватою куницею, злегка шелестячи пожовклим листом (Мирний, IV, 1955, 23); Дніпрові плавні. Позолота сонця на стиглих куницях очерету. Постріл (Епік, Тв., 1958, 598).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 399.