КУ́ТАТИ, аю, аєш, недок., перех. Старанно загортати, одягати в що-небудь тепле. Бачив я.. як мати неодмовна Хворую дитину, Пригортаючи до серця. Кутала в ряднину (Щог., Поезії, 1958, 55); Я садовлю її в сани, наче пакую дороге скло, кутаю ноги (Коцюб., II, 1955, 254); Знайомий стукіт у двері. — Ввійдіть,— гукає вчителька, щільно кутаючи плечі в пухову хустку (Донч., VI, 1957, 419); // Надто тепло одягати. Батько й мати цілий день на роботі, бабця теж, а глуха тітка тільки те й робить, що заставляє їсти та кутає його немилосердно і тягне на вулицю (Кучер, Голод, 1961, 39); Плечі покриті сірою пуховою хустиною — здоров’я в неї слабеньке, мати її завжди кутала (Руд., Остання шабля, 1959, 545); * Образно. Гасне день, злітає вечір, Вечір озеро цілує, Кута землю в темні шати І тумани розстила (Олесь, Вибр., 1958, 44); Насувалася ніч. Вона кутала далеке місто й бадьорила нас новими надіями (Епік, Тв., 1958, 380); // перен. Щільно, густо вкривати (туманом, імлою тощо). Все кутав туман (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 259).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 418.