КУ́ЧЕРІ, ів, мн. (одн. ку́чер, я, ч.).
1. Кучеряве або завите волосся. Вернувся з Києва Петрусь Уже Петром і паничем, І кучері аж по плече, і висипався чорний ус (Шевч., II, 1953, 222); Почала мені на пальці Мила злотий кучер вить (Л. Укр., IV, 1954, 127); На другий день нам уже обстригли кучері. Ми були вояками (Фр., І, 1955, 75); Сивувате волосся опадало кучерями на опуклий лоб (Ільч., Серце жде, 1939, 73); * Образно. Вікна його кімнати затіняли густі віти каштана, що підвівся над низенькими вишневими кучерями дерев (Досв., Вибр., 1959, 15); * У порівн. Летить.. петарда в повітрі, тріскає над головою і, окружившись вогнем, наче золотими кучерями, падає на землю (Коцюб., III, 1956, 412).
2. Хвостові пера у качура. * У порівн. Пан Зануда пригладив волосся на висках, .. і воно чорніло, неначе качурині кучері, позатикані за вуха (Н.-Лев., III, 1956, 344).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 423.