КІПТЮГА́, и́, ж., розм. Те саме, що ку́рява; пил. Марина гримала на батька й на сина, що збив таку кіптюгу коло землянки (Мирний, II, 1954, 84).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 168.