ЛАНІ́ТИ, і́т, мн. (одн. лані́та, и, ж.), книжн., заст., поет. Щоки. Молодії Ланіти, очі і уста [у Марії] Марніють зримо (Шевч., II, 1953, 310); [Убийбатько:] На твоїх ланітах, як говориться в таких випадках, палає рум’янець досади (Мик., І, 1957, 412).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 444.