ЛИ́ШЕНЬКО, а, с. Пестл. до лихо1 1. А я зрадів би, моє диво! Моя ти доле чорнобрива! Якби побачив, нагадав Веселеє та молодеє Колишнє лишенько лихеє (Шевч., II, 1953, 92); Мені в дівчини краще, ніж у княгині, ..красую, пишаю, лишенька не знаю! (Л. Укр., III, 1952, 493); Жаль і тих конят, Що так замучились, — та ба, і з ними лишенько мені: В сусіда, бач, до досвіта на ніч вони позичені (Фр., XIII, 1954, 37); А Вівці ж що? Хіба ж вони поснули, На раді стоячи? Про їх же діло йшло?.. От те ж то й лишенько! Овечок не було (Гл., Вибр., 1951, 62); — Мамо! Ти тільки не хвилюйся. Гайдамаки!.. — Ой, лишенько! — забідкалась мати (Головко, II, 1957, 594).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 505.