ЛОБА́ТИЙ, а, е. З великим опуклим лобом (про людину або тварину). Лінивою, тихою ходою чвалають круторогі бедраті воли, похитують лобатими головами (Коцюб., І, 1955, 180); З печі на лежанку спустився, нарешті, сам Василько, білоголовий, лобатий карапуз (Гончар, II, 1959, 141); // у знач. ім. лоба́тий, того, ч., розм. Те саме, що лоба́нь 1. "Лобатим", чи "лобком", дражнили у бурсі Демка Гречаного за його крутий лоб (Морд., І, 1958, 186).
∆ Лоба́тий горб, геол., — те саме, що Бара́нячий (льодови́й) лоб (див. лоб). Місяць стояв праворуч, над Россю, якраз над тим лобатим горбом, на якому досі, уже впівголоса, співали дівчата (Ряб., Жайворонки, 1957, 63).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 535.