ЛОКА́ЛЬНИЙ, а, е.
1. Який не виходить за певні межі; місцевий. Проблема освоєння Карпат гірськолижниками давно вже втратила локальне, місцеве значення (Рад. Укр., 4.ІІ 1964, 4); Загальні тости за столами самі собою закінчилися, тепер тости виникали то там, то там, мали, так би мовити, локальний характер (Загреб., Спека, 1961, 103); // Власт. певній місцевості, певному середовищу. Оповідання написані не дуже вдатно, мова їх вражає занадто локальним характером (Коцюб., III, 1956, 206); Малюючи побут бурси, семінарії, Свидницький вводить [у твір] чимало бурсацьких жаргонних слів і виразів, які надають творові локального колориту (Іст. укр. літ., І, 1954, 328).
2. У живописі — такий, що незмінно, постійно властивий певному предмету (про колір, тон). Полотна Самокиша виконані в улюбленій ним, дещо графічній манері.. У них відчувається прагнення до локального колірного розв’язання, до експресії (Мист., 5, 1957, 7).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 542.