ЛО́СКІТ1, коту, ч.
1. Те саме, що лоскота́ння. В одному кутку ще захлиналась якась [дівчина] сміхом, немов од лоскоту (Головко, II, 1957, 95).
2. який, чого або в чому. Відчуття легкого нервового збудження, викликане дотиком до шкіри. П’ючи, Тоня аж залилася, аж за груди потекло, і вона, втративши свою оту сторожкість, щиро, дзвінко засміялась від холодного водяного лоскоту (Гончар, Тронка, 1963, 34); * Образно. По тілу проходить лоскіт тривоги (Багмуг, Записки.., 1961, 73).
ЛО́СКІТ2, коту, ч., діал. Шум, тріск. Недалеко нас ударив грім. З страшним лоскотом, мов ломилось у висоті над лісом, покотилось щось раз, другий і третій горами (Коб., III, 1956, 252); З неба чорного упали та погасли зорі, впала з лоскотом смерека (У. Кравч., Вибр., 1958, 129).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 548 - 549.