ЛУ́СНУТИ, ну, неш, док.
1. неперех. Однокр. до лу́скати. Жартуй, глечичок, поки не луснув (Укр.. присл.., 1955, 315); Про нього говорили, що коли б земля луснула навпіл, то й в цьому випадку Сахно акуратно прихопив би зваркою в кількох місцях половинки (Собко, Біле полум’я, 1952, 140); Ось щось злегка луснуло — наче перервалася нитка (Мирний, IV, 1955, 308); Двері луснули, як постріл (Панч, В дорозі, 1959, 113).
◊ Хоч [ти] лу́сни: а) про неможливість здійснення чого-небудь; ніяк. — Більше того, що дають наші прилади, вони не дадуть, хоч лусни (Шовк., Інженери, 1956, 243); б) незважаючи ні на що. [Палажка:] Не пущу! Хоч ти тут лусни! (Мам., Тв., 1962, 502); Щоб він (ти) лу́снув — лайливий вираз незадоволення ким-, чим-небудь. [Хівря:] П’є та й піє, як той павук, щоб він вже луснув йому!.. (Кроп., І, 1958, 522); — Зараз принесу, бодай тебе пранці з’їли, щоб ти їв і не наїдався, щоб тебе розірвало, щоб ти луснув був маленький! (Довж., Зач. Десна, 1957, 467); Щоб я лу́снув — уживається як категоричне запевнення в чому-небудь. — Щоб луснув я, щоб я до вечора сказився, Коли не поведу на шибеницю всіх! (Греб., І, 1957, 65); Як не лу́сне — дуже гладкий, товстий. Морда як не лусне (Номис, 1864, № 8592); — Поглянь на нього, чорнобородого — як не лусне! (Донч., III, 1956, 97).
2. неперех., перен. Потерпіти повну невдачу, крах. Він тільки знав, що його сподіванки на додаткові дві тисячі луснули (Досв., Гюлле, 1961, 87); Кінець! Луснули всі його плани і мрії (Тулуб, Людолови, І, 1957, 196).
3. перех. і без додатка, фам. Сильно вдарити кого-, що-небудь об щось. Дід Панас луснув щуку по голові довбешкою (Н.-Лев., І, 1956, 60); Надкусить [Валя] кислу сливу і лусне нею об дерево (Вас., II, 1959, 183); Якийсь бойчага [сміливець], .. пробігаючи мимо, луснув німця прикладом по голові (Гончар, III, 1959, 287).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 558.