ЛЮ́БЧИК, а, ч.
1. розм. Те саме, що любко́. То була її любов, то був її любчик Павлусь (Н.-Лев., IV, 1956, 254); — Любчику, Йванку! Ци [чи] будемо в парі усе? (Коцюб., II, 1955, .315).
2. діал. Любимчик. Хлопчик був у хаті тій, син господаря, плазунчик, батьків любчик і пестій (Фр., XI, 1952, 223).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 565.