ЛЮТЬ, і, ж.
1. Те саме, що лютува́ння1. Четверо запінених і охриплих від люті цепних псів вовчими стрибками наближалися до парубка (Донч., III, 1956, 51).
2. Почуття роздратування, злості, гніву. Духа ж поступу й науки Хочуть вбити ті падлюки; ..Та — нінащо вся їх лють, Хоч кров людську ллють і п’ють! (Фр., XIII, 1954, 394); А кинеться ворог в люті, На мене піде війною — Я танки, із криці куті, Поставлю в полях стіною (Шпорта, Запоріжці, 1952, 108); * Образно. Люто гвалтують собаки.. Рветься і не може вискочить зовсім зубата лють з глибокої пащі (Коцюб., II, 1955, 225); // на кого, до кого, проти кого. Таке почуття, спрямоване на кого-небудь. У такі хвилини занепаду й розгубленості в душі його ще з більшою силою бушувала лють на Шумейка (Шиян, Баланда, 1957, 105); Данько почував, як прокидається в ньому лють до пришельців (Гончар, II, 1959, 46); У пасічника була не тільки соціальна, але й особиста лють проти куркулів (Дмит., Наречена, 1959, 209).
3. чого, яка. Надзвичайної сили вияв (про мороз, негоду тощо). Пішов [Іван] вздовж річки, повний пекучого гніву і злоби до її вічного шуму, до киплячої люті (Коцюб., II, 1955, 332); Зелена рунь, як гай, Здолавши лють зими, важкі морозу пута, ..В блакитнім поливі текла за небокрай (Мал., Полудень.., 1960, 64); Ми не скорилися люті морозу, хоч він і пронизував до кісток (Уп., Вірші.., 1957, 7).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 575.