ЛЯКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., перех. і без додатка. 1. Своїм виглядом або діями виклика́ти почуття страху, переляку. Тиха вода людей топить, а бурна тільки лякає (Номис, 1864, № 3029); Море не лякало її своєю глибиною (Гончар, Тронка, 1963, 225); — Там є такі ущелини, ..що здалека лякають своїми кручами (Донч., II, 1956, 47); Тайга! Тайга!..Ти почала нас грозами лякати, дощем гостити… (Гонч., Вибр., 1959, 130); // Своєю незвичністю, таємничістю тощо вселяти страх, тривогу, занепокоєння. Смерть бійців не ляка… Наперед, наперед без запину! (Граб., І, 1959, 239); Порожня від чоловіка кімната лякала своєю пусткою (Ле, Міжгір’я, 1953, 51); — Та не мовчіть же! Ви просто лякаєте мене. Вона наче справді була схвильована (Головко, II, 1957, 558).
2. Навіювати страх, застосовуючи певні засоби. [Панас:] А давайте бабу Хорошунку налякаємо трохи! То вона все дітей лякає, тепер давайте її! (Вас., III, 1960, 259); Ми спробували вважати за фашистів опудала на городах, якими лякали горобців (Сміл., Сашко, 1957, 87); // Виклика́ти сполох; полохати. У тихому гаю Лисичка щастя мала, Як у своїм добрі жила, гуляла: Ніхто її там не лякав (Гл., Вибр., 1951, 125); — Стій, не стріляй! Дай проїхати он до тієї хати! — кричав дружко. — Коней не лякай! (Довж., І, 1958, 154); * Образно. В кімнату крізь розбиту шибку вривався сердитий вітер і лякав полум’я в лампі (Панч, В дорозі, 1959, 231); // ким, чим або із спол. щ о. Викликати почуття занепокоєння, тривоги; залякувати. [Казидорога:] Тут нас пан писар лякає, що ми бунт робимо, що ми права не маємо скидати начальника (Фр., IX, 1952, 394); Явдоха розібрала, що один [пан] усе лякав її каторжною роботою (Донч., III, 1956, 13).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 578.