ЛІ́НЬКИ, ів, мн., розм.
1. Те саме, що лінь1 1. Не було у їх ніякої худобини, тільки собака та кривобока хатина. Бідували вони на світі більш за ліньками (Україна.., І, 1960, 293); Де в пошані трудодні, нема ліньків та гульні (Укр.. присл.., 1955, 364); Поспішає сусід, злий на свій сон, на свої ліньки (Ле, Міжгір’я, 1953, 499).
◊ Лі́ньки напа́ли кого, на кого — про стан млявості, сонливості у кого-небудь. — Ганджо, на тебе, бачу, ліньки напали (Панч, Гомон. Україна, 1954, 217).
2. у знач. присл. Те саме, що ліни́во. Хто ліньки жив, — оглянеться й заплаче, Що згасне день, а він не бачив дня (Мал., Книга.., 1954, 84); Ліньки, в роздумі й ваганні кінь підходив до ствола (Рудь, Дон. зорі, 1958, 101); // у знач. присудк. сл., з інфін. Не хочеться, нема бажання; лінь (див. лі́нь1 2). Йому ліньки було читати самому, і вони читали удвох (Коцюб., І, 1955, 321); — Тільки їсти та одіж рвати, а до роботи тобі ліньки (Епік, Тв., 1958, 398); Ліньки було запалити сірника, щоб глянути на кишенькового годинника (Трубл., І, 1955, 83).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 519.