ЛІТОПИ́СЕЦЬ, сця, ч.
1. У стародавній Русі — той, хто писав літопис (у 1 знач.). Літописи складалися на основі різних джерел. Перше з них — власні спостереження самих літописців (Курс іст. укр. літ. мови, І, 1958, 30); — Літописець оповідав: князь Святослав ходив легко, як барс (Довж., І, 1958, 293).
2. чого і без додатка, перен. Про того, хто послідовно описує певні події. Учитель Кочубей був чесним літописцем своєї епохи, і тому жодна більш-менш важлива подія не проходила поза його увагою (Кучер, Прощай.., 1957, 130); Дніпрогес сам народжував не тільки своїх будівників, а й своїх літописців, — співців гарячих почуттів (Вітч., 8, 1958, 187).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 531.