ЛІТУ́Н, а́, ч.
1. Той, хто літає, має здатність літати. Над лісом кружляли високо-високо соколи та шуліки, ..найбистріші літуни між птицями (Оп., Іду.., 1958, 28); — Обіцяв прибути до нас товариш Микола [льотчик], отой літун, що ви бачили його в Києві на аеродромі (Вас., II, 1959, 238); Вирішив [Сашко] зробитися авіатором, а не моряком. Адже моряк панував тільки над водною стихією, а літун панував над водами, землями і самим повітрям (Смолич, V, 1959, 27); // Про дитячу забавку, яка має назву змія. Для виготовлення літуна треба мати квадратний аркуш паперу і соснові дранки (Гурток "Умілі руки..", 1955, 186).
2. перен., зневажл. Той, хто часто міняє місце роботи, шукаючи особистої вигоди. На ледарів-літунів падає народний гнів (Укр.. присл.., 1955, 391); [Фрося:] На руднику такі діла, а ти в кущі? У нові мандри? Літун ти нещасний, ось ти хто! (Мокр., П’єси, 1959, 205).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 532.