МАРНУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., перех. Даремно, без користі витрачати гроші, майно тощо. Марнують ліс пани: ще молодий, ріс би та ріс, а вони геть увесь вирубали (Сл. Гр.); Жив по-панськи, вітцівського добра не марнував (Фр., II, 1950, 98); Погоня вирішила не марнувати патронів (Смолич, І, 1958, 110); // Даремно, без користі губити життя, силу тощо. Довіку буде убогий на чужім марнувать свою силу, до домовини не зазнає Маланка кращої долі (Коцюб., II, 1955, 42); Стоять з гарему звалища сумні, Садок і башта; тут в колишні дні Вродливі бранки вроду марнували (Л. Укр., І, 1951, 71); — То що ж, на твою думку, виходить? — питаю. — І робити не роби, і ліпшого життя не сподівайся, а просто лізь собі змалечку у зашморг, щоб життя не марнувати? (Мур., Бук. повість, 1959, 17); // Гаяти (час). Швендяли кудись молоденькі безусі писарі, неначе школярі в школі, одмикуючи од роботи та марнуючи час в якійсь непотрібній біганині (Н.-Лев., IV, 1956, 328); Толя зробив усе швидко, не марнуючи жодної хвилинки (Ів., Опов.,1949, 68).
◊ Марнува́ти мо́ву (слова́) — безпредметно, безрезультатно говорити. [Деїфоб:] Я, сестрице, не звик даремне марнувати мову (Л. Укр., II, 1951, 280).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 632.