МАЯ́ЧИ́ТИ1, мая́чу́, мая́чи́ш і МАЯЧІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок. Виднітися, виділятися на фоні чогось; бути видним здалеку, майоріти (у 1 знач.). [Семен Мельниченко:] На токах тільки де-не-де маячив невеличкий стіжечок, дерева були обголені лютою зимою… (Кроп., І, 1958, 59); Обабіч шляху то тут, то там мріють у степу хутори, маячать на далеких обріях, як зелені острови по синьому морю (Тют., Вир, 1964, 5); Далеко, на краю обрію, ледве виступаючи з вечірньої мли, маячіє місто з вежами (Фр., XVI, 1955, 285); На полі палахкотіло багаття, що його розклали спритні хлопці, маячіли постаті, чулись голоси (Зар., Світло, 1961, 22); // З’являтися (час від часу) в полі зору; мелькати. Між дерев, од стовбура до стовбура перебігаючи, маячили якісь темні, але зовсім виразні й чіткі людські силуети (Смолич, II, 1958, 32); * Образно. Маячіла невиразна думка, що, може б, варто Дарку частіше панам на очі накидати (Л. Укр., III, 1952, 639); // Поставати в уяві, ввижатися. Хоч би маленький шматочок м’яса! Явдоха відчуває — м’ясо відживило б її. Воно маячить перед очима — рум’яне, піджарене… (Донч., III, 1956, 53); // Мерехтіти в темряві (про джерела світла, небесні світила). Рябко на панському дворі не спить всю нічку. Коли б тобі на сміх було де видно свічку. Або в селі де на опічку Маячив каганець (Г.-Арт., Байки.., 1958, 49); Крізь прорізи в хмарах маячив місяць (Скл., Карпати, II, 1954, 209).
МАЯ́ЧИ́ТИ2, мая́чу́, мая́чи́ш, недок. Незв’язно, невиразно говорити уві сні або в гарячковому стані; марити (у 3 знач.). Рука його починає торкати струни на арфі, а голос його, наче голос того, що маячить у сні, промовляє не то співом, не то скаргою (Л. Укр., II, 1951, 144); У такому стані [гарячки] говорив [Степан] щось незрозуміле, маячив (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 79); // Перебувати в стані напівзабуття.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 660.